Виховна справа: "Моя мала батьківщина".

Мета. Розширити знання учнів про рідне село, його
мешканців. Виховувати стійке почуття національної свідомості
і високої духовності, любов до рідного краю, почуття гордості
за своїх земляків. Розвивати творчі здібності учнів .
Вступне слово майстра
У кожної людини є своя мала батьківщина. Це місце, де
вона народилась, вперше побачила світ. Це те сокровенне,
найрідніше, без чого вона не може уявити своє життя. Це та
земля, по якій ми зробили свої перші кроки, земля наших
батьків, дідів, прадідів. Тому вона для нас - свята. Батьківщина
- це найдорожче, найсвітліше, найрідніше, найкраще місце на
землі, все те, що ми найбільше любимо і шануємо своїм серцем.
Ми живемо в чарівному куточку України - на Буковині. Старовинна
буковинська земля - край смерек і буків, край білопінного Черемошу і Пруту, край
журливої пісні та стрімкого танцю, край, який завжди славився мужністю духу
народного і високим мистецьким надбанням .
Майже всі учні нашої групи народились і виросли на Буковині. От сьогодні я б
хотіла, щоб ви розповіли про свою малу батьківщину і ми краще пізнали
буковинський край.
Розпочнемо нашу подорож Глибоцьким районом. Перше село,що межує з
Чернівцями, Коровія . Про нього нам розкаже Паладій Даниїл.
У Глибоцькому районі є таке село Корчівці. Слово Городник Георгій. З
Глибоцьким районом межує Герцаївський район. Тут також живуть працьовиті люди.
Районний центр Герца. Про це містечко розповість Сікорський Олександр
У Сторожинецькому районі проживає _ __________
Він розповість про своє село.
А зараз переїдемо уявно у Вижницький район, у село Кибаки. Про нього
розповість_Ткачук Дмитро
Коровія
Гостинно запрошую Вас ознайомитися з моїм селом Коровія, приміським селом, що
фактично зливається з обласним центром. Село розкинулось на мальовничих горбах Його
приміська частина - це деякою мірою ще Чернівці, але не так давно тут розбудували
мікрорайон гарних маєтків. Проте у цих модних особняках мешкають не корінні жителі
Коровії, а приїжджі з Чернівців та всієї Буковини, які хочуть жити ближче до міста.
Мешканці старої частини села - люди не такі заможні, дозволити собі такі палаци
більшість з них не може Проте саме ці люди і є нашою громадою. Населення Коровії сьогодні
нараховує десь 3150 осіб.
Село нараховує більше 300 років Воно виникло на шляху від Чернівців до до Сірету у
XVIІ ст. Є легенда, за якою Стефан Великий бився з турками на цій території. Він на своєму
коні під'їхав до річки і побачив корову з телятком, яка пила воду з річки. Стефан цю річку
назвав Коровля.
В околицях села виявлено поселення трипільської культури (III тисячоліття до н.е.),
доби бронзи (ІІ тисячоліття) та слов’ян
(VІІІ-Х століття н.е.)
У післявоєнний періоду селі відбулися великі зміни. Було збудовано поліклініку,
школу. Тепер це велика будівля з просторими класами, добре обладнаними кабінетами,
величезним подвір'ям та спортивною площадкою. У школі працюють багато гуртків Там
навчався і я.
У центрі села на мальовничому пагорбі стоїть церква святого Аристарга Михаїла.
Ми гордимося видатними людьми нашого села Це лучниця Мунтян Тетяна
Степанівна, чемпіонка світу зі стрільби з лука у командному заліку (1995) та в особистій
першості (1997). Срібна та бронзова призерка чемпіонатів світу. Чемпіонка Європи (1988).
Фіналістка Олімпійських ігор (1988). Заслужений майстер спорту.
Руснак Іван Степанович - декан педагогічного факультету (1991-1999, 2001-2005),
завідувач кафедри методики початкового навчання Чернівецького національного
університету ім. Ю.Федьковича, доктор педагогічних наук, професор.
Рюхтін В'ячеслав Васильович - член-кореспондент Академії зв'язку України,
кандидат технічних наук, відзначений нагородою «Золотий Ягуар» «Лідери XXI ст.».
Проживає у нашому селі Пішак Василь Павлович - відомий вчений, організатор науки
і підготовки медичних кадрів вищої кваліфікації, член-кореспондент АПН України, академік.
Бауер Михайло Йозефович - народний депутат України ІV скликання (2002-2006),
колишній начальник Головного управління освіти і науки Чернівецької ОДА.
Мешканці села шанують пам'ять полеглих на полях битв Великої Вітчизняної війни та
афганців. Їм поставлені пам’ятники, біля яких завжди квіти.
Люблять мої земляки розважатися. Дуже весело у нас відбувається свято Маланки.
Ось таке моє село!
Село Корчівці
Хіба є що на світі краще , дорожче за рідне село? Рідний дім, дорога батьківська
хата, ласкава оселя! Тут ми народилися, вперше побачили світ, уперше зробили крок,
пішли до школи. А потім, вийшовши на поріг, перед нами відкрився чарівний світ...
Запрошую Вас на сторінку прекрасного буковинського села Корчівці.
Корчівці - це унікальне село на межі Північної і Південної Буковини. Перша
відома письмова згадка про нього - 1654 року. Звичайно, на території села і ранішевирувало життя. Про це свідчать залишки фортеці та городища, які були закладені в
період першого тисячоліття нашої ери.
Сьогодні Корчівці - це маленьке село, у якому поєдналося багато культур. 22
березня 2009 року виповнилося 355 років від дня, коли господар Молдови Георгє
Штефан видав акт про власність Драгомирського монастиря. В ньому серед інших сіл,
згадуються й село Корчівці. Було це 22-23 березня 1654 року. Саме починаючи із
зазначених дат, нинішні Корчівці значаться в історичних документах як окреме село.
У центрі села стоїть нова школа. У нашому селі першу школу відкрили понад
130 років тому. В школі створений туристсько-краєзнавчий гурток . Гуртківці
неодноразово нагороджувались різними грамотами на районних змаганнях.
Окрасою села є і нова церква, яку збудували 1996 року. Але збереглася і стара
дерев’яна , побудована 1807 року за оригінальним проектом
У Корчівцях нещодавно було знайдено астрономічний об'єкт древніх. За
попередніми висновками, він прийшов із першого тисячоліття до нашої ери.
Залишки цієї безцінної пам'ятки виявлено поблизу села в урочищі Четатя. Це
старовинний дохристиянський планетарій. З його допомогою місцеві мешканці
визначали періоди зимового, осіннього та весняного сонцестояння, настання пір
року, встановлювали оптимальні строки для посіву, обробітку
сільськогосподарських культур.
Моє село гарне у будь-яку пору року - і влітку, і узимку. Біля села є гарне озеро,
де ми любимо відпочивати , а також будиночок лісника.
Я люблю своє село і запрошую вас у гості!
Герца (розповідь Сікорського Саші)
Герца – це чудове невеличке містечко із затишними та зеленими вулицями,
старовинними будівлями, багатою історією та працелюбними і гарними людьми. Міським
статусом маленька Герца може похвалитися ще з 1864р.
Населення на даний етап міста Герца - 2,4 тис. мешканців. Однією особливістю міста є його
румуномовність: румунською тут розмовляють близько 97 відсотків населення. Тож
перебуваючи у Герці ви будете відчувати себе справжнім іноземцем, приїхавши за кордон до
сусідньої держави.
Герца і Герцаївський район є потенційними кандидатами на занесення до української
книги рекордів Гіннеса. Сам район є найменшим в Україні за територією, а Герца –
найменшим за населенням райцентром. До того ж, не варто забувати, що район і місто
знаходяться у Чернівецькій області, що є найменшою за територією й населенням в Україні.
Поселення Герца вперше згадується у Молдавській грамоті від 20 грудня 1437 року.
Серед місцевих мешканців існують три версії про походження назви поселення: від прізвища
румуна Херця, слова "герца", що означає землю, яка годує, та від слова "герц" – «місце, яке
творить, будує». Однак, скоріш за все, назва утворилася від однойменної річки. Герца
виникла на стику стародавніх торгових шляхів, що йшли з північних руських князівств до
Дунаю і Чорного моря та через Карпати до Центральної Європи, що зумовило швидкий
розвиток поселення. Із входом Буковини до складу Австрійської імперії Герца стає центром
Герцаївського краю, а у 1864 році отримує статус міста. Перед Другою світовою війною
населення Герци становило більше 8 тисяч мешканців. Під час війни місто було майже
повністю зруйновано і частково відбудовано за радянських часів. Але довоєнного рівня
чисельності населення так і не досягло: сьогодні населення райцентру становить трохи
більше двох тисяч мешканців.
У місті збереглося багато свідоцтв колишньої довоєнної розкоші, зокрема декілька віл
та маєтків багатих мешканців кінця ХІХ – початку ХХ століть. Серед них найбільше
виділяється будівля райдержадміністрації – одноповерхова, з масивною баштою, що схожа
на оборонну, з чотирьохсхилим черепичним дахом.
Загальноосвітня школа також розташована у старій віллі з башточкою
посередині. Трохи скромнішу віллу зайняв «Приватбанк». Ну, а примарія, зовсім стримана.
Серед архітектурних пам’ятків міста до національного реєстру потрапила лише одна
споруда – Спиридонівська церква. Вона відноситься до пізнього типу культових споруд, що
розповсюджені на території Буковини, де переважає румунське населення і, відповідно,
румунська храмова архітектура. Зведена у 1807 році.
Герца є батьківщиною відомого румунського письменника, просвітителя та
політичного діяча Георгія Асакі (1788 – 1869 рр.). Музей імені Г. Асакі створений у 1988 році
на базі міського ліцею. У міському парку встановлено бюст митцеві.
Славиться Герца своїми новобудовами
В місті працюють дві дитячо-юнацькі спортивні школи «Колос» та «Освіта». Учні
займаються у секціях волейболу, баскетболу та гандболу. Підлітки, які займаються у цих
секціях, неодноразово здобували призові місця на обласних змаганнях. Команди дорослих з
футболу та волейболу багато років займають призові місця у чемпіонаті району.
У місті працює бібліотека. Тут завжди привітно відчинені двері для читачів. При
бібліотеці активно діють клуби за інтересами «Крик душі», (для юнацтва), «Захист від
самотності» (для людей похилого віку), та «Джерельце» (дитячий).
У районному будинку культури часто проводяться концерти, зустрічі з видатними
людьми.
На території міста розташований великий гарний ставок, маємо дитячий майданчик
та стадіон, є об’єкти для відпочинку та розваг.
ПРО МОЄ РІДНЕ СЕЛО КИБАКИ
Село моє має давню цікаву історію. Свій початок воно веде Ще з VІІ – ІХ століття з
урочища Флондарівка – давньоруського селища. Знаходиться на правому березі Черемоша.
Цікава його назва. Згідно переказів вона походить від слова „колобачів”. Поверхня
села була горбиста. У западинах довго зберігалась дощова вода. І ці заглиблення отримали
таку назву. Звідси і Кибаки.
Ми маємо ліс, пасовища, земля, хоча не дуже родюча, але придатна для ведення
сільського господарства. Жителі займаються і деревообробленими промислами.
Цікавою є історія школи. У 1921р. – 1922р. школа знаходилась в невеличкій
селянській хатині жителя села Герецуна Василя Георгійовича. До школи ходили діти різного
віку. Навчав їх сільський дяк. У 1928 році з ініціативи Герецуна Георгія Івановича і Колотило
Фоки Козьмовича на місці сучасної будівлі розпочалося будівництво чотирьохрічної школи,
яка пізніше стала семирічкою. Очолював школу Чернявський І. М. , якого в 1947 р. за ідейні
переконання заслали до Сибіру.
За роки радянської влади директорами були Задимінченко Степан Іванович, Ліцман
Павло Тихонович, Денис Степан Дмитрович, Федорович Казимір Іванович, Ткачук Уляна
Андріївна. Перебудували і добудували вісім класних кімнат протягом 1990 – 1997р.р. У
1998р. вступила в дію двоповерхова споруда, яка функціонує і сьогодні. Очолює школу
Фрацевір Віра Анатоліївна.
Легенди розповідають...
Тяжкі були часи. Наше село, як і інші буковинські поселення, терпіли нападів від
турків. Вони грабували і вбивали жителів.
І ось кажуть, що в лісах, які були ще не освоєні, заблудився злий татарин на баскому
коні. І так, як він не знав нашої місцевості, то кінь потонув в одному із калабачів. А
завойовник залишився вже тут жити. А тому той куток села називається татаринським. І
сьогодні тут живуть два десятки сімей Татаринів.
А ще достовірнішим свідченням цієї історії є татарське зілля, яке росте в цій
місцевості в слідах від копит коней чужоземця. Воно має чудові лікувальні властивості.
Втихомирює біль, заліковує рани.
Село мальовниче, оточене кругом густим листяним лісом, розкидане. Вирізняються
п’ять головних кутків : Кибаки, Тильчин, Бережниця, Коритниця, Перелісок. Образно
змалював його розташування колишній учитель фізики, любитель художнього слова
Леонтюк Дмитро Васильович
Плаї квітують маками,
А ми йдемо Кибаками.
А ми йдемо і милуємось
Простором чарівним.
Неодноразово учнівські команди школи займали призові місця в районних і обласних
спартакіадах.
Сьогодні відомою стала у районі футбольна команда села.
Ми гордимося сьогоднішнім вчителем школи Купчик Н. Т., колишнім членом збірної
команди Чернівецького державного університету імені Ю. Федьковича зі спортивного
орієнтування. Брала участь у чемпіонаті України серед студентів у міжнародних змаганнях
Румунії, Чехословаччини, Болгарії ( 1973 – 1979роки)
Теперішньою гордістю села є випускниця школи Демчук Ангеліна Василівна, постійна
учасниця районних, обласних змагань з шахів, чемпіонату України. В 2010 р. стала
бронзовим призером. В 2011р. абсолютна чемпіонка Чернівецької області серед дорослих.
Подорож до Верхніх Петрівців (розповідь Можари Максима)
Моє село ВЕРХНІ ПЕТРІВЦІ (Сторожинецький р-н, 3,8 тис. мешканців) відомо ще з XIV
століття. Саме з цього часу на території сучасного села у часи Галицько-Волинського
князівства були збудовані оборонні укріплення. Кажуть, що їх залишки збереглися і до
сьогодні. З початку ХІХ століття Верхні і Нижні Петрівці стали місцем компактного
мешкання одного з польських етносів – чадецьких гуралів. На свою історичну батьківщину в
Чадецький округ на Словаччині чадецькі гуралі масово переселилися після Другої світової
війни, коли почалися гоніння на них з боку радянської влади. Проте частина представників
цього етносу залишилися в Верхніх та Нижніх Петрівцях, зберігши свої традиції і
продовжуючи таємно правити службу в костелі Преображення в Нижніх Петрівцях.
У центрі села височіє мурований костел Святого Антонія, зведений у 1907 році, який
нагадує про колишню велику римо-католицьку громаду села.
На півночі Верхніх Петрівців на хуторі Леорда на схилах однойменного пагорба у 1994
році був заснований жіночій монастир Святих Жінок-Мироносиць. Перший монастир у
Петрівцях побудував ще у 1487 році Стефан Великий. Сучасний монастир зустрічає високою
брамою-дзвіницею. Ліворуч від входу розташований двоповерховий корпус монастирських
келій. Праворуч височіє храм Архангела Михаїла, побудований у 1998 році.
Серед святинь, що приваблюють сюди прочан, є ікона Матері Божої Всецариці з
Афонського монастиря, яка за свідченням віруючих має властивість зцілювати хворих на
рак. У церкві зберігається Почаївська ікона Божої Матері, частинки святих мощів
преподобного Силуана Афонського, великомучениці Варвари, Дмитрія Мироточивого,
Григорія Двоєслова, 40 мучеників Севастійських, преподобного Лаврентія Чернігівського та
одного з 14 тисяч малюків, які були знищені Іродом. Крім того, в храмі є частинки
Животворящого Хреста Господнього з Єрусалима. Усього в храмі Архангела Михаїла 40
мощів святих, у тому числі і великомученика Пантелеймона. На його честь нещодавно
відкрито церкву-дзвіницю висотою 50 метрів, яка вражає своїми розмірами і величчю.
На території монастиря є криниця з цілющою водою, а з вершини пагорба
відкривається панорама Буковинських Карпат, краса яких перехоплює подих.
Як трактують деякі дослідники минувшини, перші згадки про поселення людей у
місцині, де нині розташоване село Верхні Петрівці, зафіксовані ще в документах античного
вченого Бартоломея (І століття до н. е.).
Нині в районі та далеко за його межами відома продукція місцевого мармурового
заводу.
У Верхніх Петрівцях народився відомий румунський історик, доктор теологічних наук
Сіміон Реллі (1882-1950 р.р.), який з 1929 р. викладав історію Румунської православної
церкви на теологічному факультеті Чернівецького університету та був директором архівів
Буковини. Серед його багатьох історичних досліджень - "Село їжівці у старі та нові часи".
Уродженцями Верхніх Петрівців також є Іон Васка, який у 1939 -1945 роках був ректором
теологічної академії у Клужі (Румунія), а у 1945 - 1948 роках обіймав пост генерального
секретаря міністерства культури та релігії Румунії, Костянтин Багнян, кандидат
філологічних наук, науковий співробітник інституту лінгвістики ім. Михайла Ломоносова у
Москві, полковники Тодор Нікорич та Дмитро Гарага, інші не менш достойні люди.
Візитною карткою культурного життя є фолькгурт «Чабани». Історію села, народну
творчість активно досліджує Драгош Токіца, автор кількох книг, які побачили світ в Україні
та Румунії.
На території Верхньопетрівецької сільської ради живе 3750 чоловік.
У селі є пошта, фельдшерський пункт, клуби, бібліотека, школа
Моє село Бордюг
Я народився і виріс в невеличкому селі - Бурдюг (учень Раца Максим). Тут виросли
моя мама, моя бабуся, прабабуся... Моє село для мене найрідніше, наймиліше в усьому світі.
Дарма, що воно маленьке, але яке воно гарне і затишне. Я дуже люблю своє село!
Не знаю, як далі складеться моє життя, але, мабуть, щоб не сталося, я завжди буду
повертатися сюди - додому, адже Бурдюг назавжди залишиться моєю найріднішою
домівкою.
Ніколи не буде щасливою людина, яка по своїй волі розірвала невидиме коріння, що
з'єднували її з місцем народження.
Село Бурдюг лежить на північ від районного центру, за 3 км від дороги Кельменці -
Сокиряни і за 1 км від залізничної дороги Львівської залізниці .
Село знаходиться в лісостеповій зоні. Територія охоплює 578 га . а разом із лісовими
масивами і земельними угіддями 1782 га. Розкинулось село вздовж Центральної вулиці. В
селі проживає 934 жителів.
Вперше в документах село згадується в XVIII ст.. В його околицях виявлено рештки
поселень Трипільської культури ( III тис. до н. е.) та доби бронзи (II тис. до н.е.).
Старожилами на території кладовища знайдено хрест, на якому напис датовано 1447 р.
Відомо, що в період, коли наш край перебував у складі Молдавської держави, на території
села Бурдюг, а також прилеглих сіл Бабині, Бузовиці відбулося повстання селян (1769 р.).
Село було невелике, розташоване в долині по обох берегах невеличкого струмочка,
що дає початок річці Вілія, яка впадає зліва в річку Прут. Хати були низькими з
підсліпуватими віконечками і покриті соломою.
Саме в цей час була побудована сучасна споруда церкви, яка датується 1905 р. Будівля
зроблена із дерева (старожили твердять, що в селі до побудови нової церкви існувала стара
Турецька церква, названа так тому, що її побудували турки, місце розташування її позначено
кам'яними рештками).
В роки Першої світової війни село, як і весь західний край, було втягнуто у вир подій
Першої світової війни В нашім селі стояли частини російської армії. Наші земляки брали
участь у братовбивчій громадянській війні. У 1918 р. наш край опиняється у складі
Румунії. Саме тоді, згідно з переказами старожилів, розпочинається розвиток загальної
освіти, коли було започатковано румунську школу.
У 1918 р. наш край опиняється у складі Румунії. Саме тоді, згідно з переказами
старожилів, було започатковано румунську школу, яка по 1937'.рік налічувала 4 класи. В
1938 ця школа стала семирічною. До 1944 року школа була по хатах. У 1944 році школу
розмістили в трьох приміщеннях: в панському дворі, старій сільській раді та теперішньому
молитовному будинку.
1966 року було побудовано нову школу, яка вступила в дію в 1966 році. В 1941 1944
роках близько 400 -х жителів села мобілізовано до лав Радянської Армії. 90 з них загинули
на фронтах Великої Вітчизняної війни
Ширша розбудова села почалася, коли наш край перебував у складі Радянського
Союзу. В цей час в 1947 р. на території села створено колгосп «Шлях до комунізму» , пізніше
він змінив назву на «Спілка ім. Гагаріна» , с/г «Колос».
У 1958 р. село електрифіковано , а з 1957 р. радіофіковане. У 1972 р. в селі відкрився
фельдшерсько - акушерський пункт . який працює і до сьогодні.
Через 3 роки, тобто в 1975 р. побудовано Будинок культури, в приміщені якого почала
працювати сільська бібліотека. В 1970 р. відкрито приміщення, де розташувалась сільська
рада і пошта, тепер його використовують для дитячого садка У 1983 р. сільська рада і пошта
перемістились у сучасне приміщення.
Жителі села Раренко Віктор Ілліч, Караван Віталій Петрович та Бордюжан Василь
Володимирович брали участь у бойових діях на території Афганістану. На жаль, Бордюжан В.
В. трагічно загинув в мирні дні.
В роки незалежної України (в 1995 р.) відкрили пам'ятник в честь 50 -ї річниці
перемоги у Великій Вітчизняній війні
Я люблю своє село. Люблю тому, що тільки тут найяскравіше сонце, тільки тут
найзеленіша трава, тільки тут найблакитніше небо, тільки тут найкращі люди.
Бібліотекар
Огляд літератури « Буковина - край, де варто жити»
Заключне слово майстра
Рідна земля - це казковий світ дитинства і юності. Це невичерпне джерело, що все
життя живить душу людини добром і світлом, куди б потім не завели її шляхи долі. І в тому
дитинстві - рідна хата, наша берегиня. У кожної людини є своя батьківщина. В одних - це
велике місто, у інших - маленьке село, але всі люди люблять її однаково.
Ми з вами побували у багатьох
частинах нашої області. Познайомились з
різними людьми, з історією міст і сіл.
Села, як і люди, мають свої біографії. У
кожного вона своя. Тільки в своєму рідному
селі людина почуває себе справді вдома,може
так близько спілкуватися із природою,
розуміти її душею. І тому сприймаєш так
близько слова Василя Симоненка «Все на світі
можеш вибирати, сину, вибрати не можна
тільки Батьківщину»
Декілька учнів народились і виросли у
Чернівцях . Про наше місто ми поговоримо
наступного разу


МОЄ МІСТО – МОЇ ЧЕРНІВЦІ
Сценарій відкритої виховної години

На фоні відеофільму

Дрімають на світанку ліхтарі,
Цілує вітер пелюстки троянд.
Стрічають ранок рідні Чернівці,
У чистих росах, наче діамант.
Тут в камені симфонія звучить,
Тут Ратуша торкається зірок.
І скрипка тихо у дощах бринить,
Бруківка береже далекий крок...
Знов чорнобривців гіркуватий щем
Тривожить душі тих, хто вдалині...
Всміхнулось місто, звінчане дощем...
Воно, як серце, що живе в мені...
Марія Звірід

Майстер
Кожне місто має стільки облич, скільки в ньому людей,
будинків, пам’ятників, вулиць, парків, скверів. Одні міста одразу з
часу свого заснування займають визначне місце, інші з часом
стверджують свою славу і значимість в історії. Чернівці своєю
історією, природною красою, дивовижною архітектурою, щедрою
душею своїх мешканців давно зайняли визначне місце в реєстрі
українських та східноєвропейських міст. Старовинний початок та
історичний розвиток наповнюють його шарм та привабливість для
людей, які цікавляться Буковиною. Припускають, що назва міста
походить від велелюдного міста-фортеці на південних рубежах
Галицької держави, що мало назву “Чернь” або “чорне місто”,
збудованого на лівому березі річки Прут. Можливо ця назва походила
від чорних дубових, перекладених чорноземом, стін фортеці, яка була повністю зруйнована
монгольським завойовником Бурундаєм і жителі з 1259 року переселилися на правий берег
ріки Прут. З 1359 року місто стало частиною Молдавської держави.
Чернівці - це місто ,яке знаходиться на території України. Місто є політичним ,
культурним центром Буковини. Воно розташоване на південному заході України за 40км від
руминського кордону. Територія міста дуже велика. Його площа становить 153 кв. км .
Людей в місті дуже багато,воно приваблює своєю природною красою. Численість наявного
населення на 1 січня 2013 року становить 258 842 особи.На перший погляд це дуже мало ,
але це не так. Корінні мешканці дуже пишаються своєю історією , а також дуже легко
володіють нашою пісенною мовою, мовою українською.
Багато згадок про себе Чернівці залишили в літописах. Звернувшись до історії
знаємо,що перша писемна загадка була задатована в 1408 році. Це була грамота воєводи
Олександра Доброго. Згадується ця назва у зв'язку з митним договором, який він уклав з
львівськими купцями. Про історію нашого міста нам розповість.....

Учень
Спочатку наше місто розташовувалось на лівому березі річки Прут біля селища
Біла. Поселення на території Чернівців були вже за неоліту, на їх передмістях виявлено
поселення трипільської культури, доби бронзи й заліза. В околицях Чернівців виявлено
слов'янські пам'ятки початку нашої ери (II—V ст.). 1488 р. Чернівці стали центром
Чернівецького повіту. За молдовського періоду вони користувалися самоуправою на
магдебурзькому праві і як «вільне місто». на початку 16 століття.
1259 року місто було спалене під час походу-відповіді після нападу молдовського
воєводи Богдана Сліпого на Королівство Польське військами під командуванням коронного
гетьмана Миколая Каменецького. Усе це призвело до того, що мешканці, рятуючись від
ворогів, у Х У столітті перебралось на високий правий берег річки.
У XV—XVI ст. Чернівці були торговим центром з ярмарками, які відбувалися на
лівому березі Прута, але з середини XVI ст. почали занепадати через постійні війни, а 1538
опинилися під турецькою зверхністю. Місто зазнало спустошень за воєн Молдови з
Польщею (1497, 1509, 1688 рр.), турками (1476 і 1714 рр.) і татарами (1626, 1646, 1650,
1672 рр.). Козаки (під проводом Богдана Хмельницького) побували у Чернівцях 1650 і
1653 рр. та після поразки під Полтавою взимку 1709—1710 рр. Переслідуючи їх, російське
військо зайняло тоді вперше Чернівці. Місто зазнало спустошень від росіян, коли вони знову
побували тут за російсько-турецької війни 1739 р., внаслідок чого воно перетворилося на
невелике поселення. 1762 р. у ньому було ледве 200 дерев'яних будинків з близько 1200
мешканців.
Унаслідок чергової російсько-турецької війни 1768—1774 рр. Чернівці були взяті
російським військом та перейшли під владу союзної Австрії (1774—1918 рр). Від самого
початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини . Чернівці здобули
повну міську самоуправу. Перехід з турецько-балканської до західно-європейської сфери
впливу вплинув на зростання населення. Уже у 1779 р. у Чернівцях було 3200 мешканців, і це
число зростало завдяки допливу німців (службовців, учителів, торгівців), а також українців і
поляків з Галичини, євреїв і румунів та українців з Буковини.
1759 року у місті відбулася велика пожежа. Оскільки будинки були дерев’яними,
майже усе місто вигоріло. 1788 року уряд Австрії оголосив про звільнення власників
кам’яних будинків від сплати податків на 30 років з метою заохочення будівництва кам’яних
будівель. Почалась велика розбудівля міста. Першим кам’яним будинком був будинок
генерала на роз вулиць Шолом-Алейхема та Шкільної Будинок. Стоїть і досі.
У ХІХ ст.. почалось пожвавлення економічного розвитку: побудовано броварню,
паровий млин, ґуральню, фабрику меблів, 1850 р. створено торговельну палату, 1877 р. —
торгову біржу. До розвитку Чернівців спричинилася побудова залізниці Чернівці — Львів
(1866 р), 1895 р. побудовано електрівню, 1897 р. введено в дію електричний трамвай,
1895—1912 рр. — водогін і каналізацію. Споруджено нові визначні будівлі: кафедральний
собор (1844—1864 рр.), резиденцію буковинських православних митрополитів (1862—
1882 рр.), вірменську церкву (1869—1875 рр.), 1877- приміщення Музичного товариства
(Сучасна Філармонія), єзуїтський костел (1893—1894 рр.), єврейську синагогу (1873—
1879 рр.), міський театр (1904—1905 рр.), зал, двірець (1905—1908 рр.).
Чернівці набули європейського вигляду (їх часто називали «малим Віднем»), хоч
цей вигляд мала тільки центральна частина міста.
Майстер
1918 року відбулась окупація краю румунськими військами. Почалась нова віха
історії Чернівців. Після підписання в листопаді 1918 року перемир'я між Німеччиною та
країнами Антанти, Чернівці були зайняті румунськими військами, 28 листопада румунський
Генеральний конгрес Буковини проголосив приєднання Буковини з Чернівцями до Румунії.
Всупереч переслідуванням з боку влади, Чернівці залишалися центром українства в
Буковині.
Учень
1919 року було відкрито фабрику сільськогосподарських машин "Рустіка" засновано
меблеву фабрику "Фурніка", трикотажну "Текста», організовано "Український музей
народовідання", першим директором якого став В. Залозецький. Закладено нове летовище.
Відбулося відкриття нового корпусу Чернівецького університету.
Під час румунської окупації в місті працюють: 155 великих та 61 мала торговельна
фірма, 5 постійно діючих млинів, 8 механічних пекарень, 6 фабрик алкогольних виробів, 7
м'ясо- та рибопереробних фабрик, 16 харчосмакових підприємств, 21 хімічне підприємство
(з виробництва мила, свічок, соди, крохмалю і т.п.), 19 металообробних підприємств, 51
підприємство текстильної промисловості, 1 лісопильня, 6 фабрик меблів та столярних
виробів, 3 боднарські фабрики, 2 шевські фабрики, 7 друкарень, 7 цегелень, 9 банків та ін
При кінці румунського панування Чернівці стали значним економічним центром. 1936
р. тут працювало 155 великих і 61 малих фірм.
Учень
Після окупації Чернівців 1941 року німецькими та румунськими військами місто
пережило багато трагічних подій. 7 липня відбувся розстріл 400 євреїв — жителів міста на
північній околиці Чернівців. У грудні — арешт у Чернівцях 12 українських діячів по
звинуваченню в "підбуренні проти безпеки держави".23 березня 1942 року — розстріл на
Чернівецькому кладовищі керівників підпільної комуністичної організації. У жовтні
розстріл на кладовищі керівників Хотинської молодіжної підпільної організації.
Учень
29 березня відбулося звільнення Чернівців від німецьких військ частинами 11
гвардійського танкового корпусу радянської армії. У місті настав мир, хоча війна ще тривала.
Після входження Чернівців до складу України починається енергійна
індустріалізація регіону, створюються машинобудівні та хімічні підприємства, мережа
великих приладобудівних заводів. Населення міста значно збільшилось, для підготовки
кадрів приїхали фахівці з різних республік, активно розвивається наука та освіта.
Учень
Сто раз народжувалось, сто раз вмирало і, немов міфічний птах Фенікс, сто раз
воскресало з руїн і пожарищ це прадавнє слов'янське місто Чернівці, втім як і багато міст
Київської Русі...
Сучасні Чернівці – це обласний центр, який розташований на живописних берегах
ріки Прут і займає площу близько 150 км2. Це економічно розвинений та культурний центр
незалежної України.
Про нього можна говорити багато і довго . Про наукові заклади і архітектуру, парки і
пам’ятники, письменників та музикантів. Але давайте подивимось відеофільм про наше
місто і я впевнена, ви закохаєтесь у нього.
Відеофільм Моє місто Чернівці
Заключне слова майстра