26 квітня 1986 року — день найбільшої в історії людства техногенної катастрофи. Під час експерименту на 4-му реакторі Чорнобильської атомної електростанції сталися два вибухи. В атмосферу Землі вирвалась хмара радіоактивного пилу. Вітер поніс на північний захід небезпечні радіоактивні ізотопи, які осідали на землю, проникали у воду. За числом потерпілих від аварії Україна займає перше місце серед колишніх республік Радянського Союзу. На долю Білорусі припало близько 60% шкідливих викидів. Потужний циклон проніс радіоактивні речовини територіями Литви, Латвії, Польщі, Швеції, Норвегії, Австрії, Фінляндії, Великої Британії, а пізніше — Німеччини, Нідерландів, Бельгії.
Про відповідальність комуністичного режиму
Понад 30 років минуло з моменту аварії на Чорнобильській АЕС, але її наслідки залишаються предметом обговорення світової наукової спільноти. За визначенням UNSCEAR і ВООЗ, Чорнобильська катастрофа віднесена до аварій ядерних об’єктів найвищого рівня. Історики ж наголошують на політичній відповідальності комуністичного режиму, який заради ідеологічних інтересів поставив під загрозу життя і здоров’я мільйонів громадян. Через недосконалість конструкції, порушення технології будівництва, використання неякісних будівельних матеріалів, численні міні-катастрофи подібна техногенна катастрофа в СРСР не могла не статися. Злочинні дії влади щодо приховування інформації з одного боку поглибили непоправні негативні наслідки аварії, а з іншого — спричинили активізацію національно-демократичного руху, що в кінцевому підсумку привело до розпаду СРСР. Приховування інформації владою спричинили активізацію екологічного і національно-демократичного руху. Аварія на Чорнобильській АЕС призвела до непоправних медичних, економічних і соціальних і гуманітарних наслідків. За екологічними наслідками аварія переросла у планетарну катастрофу: радіоактивним цезієм було забруднено 3/4 території Європи. На той час керівництво Радянського Союзу проголосило гласність і відкритість. Однак надзвичайна ситуація на ЧАЕС засвідчила фальшивість гасел. Розуміючи, що екологічна катастрофа такого масштабу матиме негативні наслідки для комуністичного режиму, керівництво СРСР обрало курс на її замовчування. Уся інформація про Чорнобильську катастрофу одразу опинилася під ідеологічним контролем КПРС і КГБ. Чорнобильська трагедія засвідчила неготовність державної верхівки підпорядкувати політичні інтереси гуманістичним цінностям життя і здоров’я людей. Щоб продемонструвати, буцімто ніякої небезпеки радіації немає, партійне керівництво не відмінило першотравневу демонстрацію. На Хрещатик за п’ять днів після аварії вивели сотні тисяч людей, в тому числі школярів. Наступного дня всі газети рясніли парадними повідомленнями. Тим часом на вкрай обережні поради від міністра охорони здоров’я щодо заходів безпеки спромоглися аж 9 травня!
Що сталося проти ночі 26 квітня 1986 року?
25 квітня 1986 року на Чорнобильській АЕС мали експериментально зупинити четвертий енергоблок, щоб вивчити можливості використання інерції турбогенератора в разі втрати електроживлення. Попри те, що технічні обставини не відповідали плану випробування, його не скасували.
Експеримент почався 26 квітня о 01:23. Ситуація вийшла з-під контролю. О 01:25 з інтервалом у кілька секунд прогриміли два вибухи. Реактор повністю зруйнувався. Спалахнуло понад 30 вогнищ пожежі. Основні погасили через годину, а повністю ліквідували загоряння до 5-ї ранку 26 квітня. Проте пізніше виникла інтенсивна пожежа у центральному залі 4-го блоку, з якою боролися з використанням вертолітної техніки аж до 10 травня.
На момент аварії в приміщенні 4-го енергоблоку перебували 17 працівників. Під завалами загинув старший оператор реакторного цеху Валерій Ходемчук. Удень 26 квітня від опромінення помер наладник Володимир Шашенок. 11 працівників одержали дози опромінення. Від променевої хвороби всі вони померли до 20 травня 1986-го в москвовській лікарні № 6. Ще 14 осіб із персоналу станції одержали дози, що спричинили променеву хворобу 3-го та 4-го ступенів.
Наступного дня після аварії урядова комісія ухвалила рішення про негайну зупинку 1-го і 2-го енергоблоків та евакуацію населення Прип’яті (так званої 10-кілометрової зони).
У повідомленні КГБ вказується, що станом на 8:00 годину 28 квітня рівень радіації на 3-му і 4-му енергоблоках становив 1000–2600 мікрорентген на секунду, а на окремих ділянках міста — 30–160. У цьому місці на документі Володимир Щербицький зробив свою, тепер вже відому, примітку — «Що це позначає?». Це промовисто свідчить про те, що навіть найвищі посадові особи до кінця не усвідомлювали небезпеки. На ліквідаційні роботи відразу кинули військовослужбовців. Першими на місце катастрофи прибули кілька десятків солдат і офіцерів полку Цивільної оборони Київського військового округу із приладами радіаційної розвідки й армійським комплектом дезактивації техніки, мобільний загін хімічних військ та окрема рота радіаційної та хімічної розвідки. Загалом у ліквідаційних роботах брали участь військові хімічних, авіаційних, інженерних, прикордонних родів, медичні частини Міністерства оборони СРСР, Цивільної оборони (ЦО) та МВС СРСР. Влітку залучили військових запасу та вільнонайманих. За неповними даними, участь у ліквідації наслідків брали 600 тисяч осіб. Через опромінення багато з них захворіли. Пожежні прибували «з голими руками», без жодних засобів захисту, приміром спеціальних ізолюючих протигазів, через що радіоактивні речовини потрапили в дихальні шляхи. Саме вони зупинили ще одну потенційну катастрофу — водневий вибух. Сумарна активність радіоізотопів, викинутих у повітря після аварії в Чорнобилі, була в 30–40 разів більшою, ніж у Хіросімі. Опромінилися майже 8,5 мільйони людей.
Коли почалася евакуація?
Перше офіційне місцеве повідомлення про аварію на Чорнобильській АЕС зʼявилося лише через 36 годин — опівдні 27 квітня на припʼятському радіо оголосили про «тимчасову евакуацію» мешканців Припʼяті — найближчого до ЧАЕС міста з населенням близько 50 тисяч.
Місто розділили на 5 секторів. У кожному призначили відповідальних. Працівники штабу обійшли квартири. Рекомендували зачиняти вікна, балкони, вимкнути електроприлади, перекрити воду та газ і взяти з собою особисті речі, цінності, документи та продукти харчування на перший час. Інші речі, наприклад, посуд і дитячі іграшки, а також свійських тварин вивозити не дозволили. Зі спогадів Людмили Харитонової: «Трагічним було прощання з домашніми тваринами: котами, собаками. Кицьки, витягнувши хвости, заглядали в очі людям, нявчали, собаки вили, прориваючись до автобусів. Але брати тварин категорично заборонялося. В них була дуже радіоактивна шерсть».
Аби зменшити кількість багажу та не викликати ажіотаж, людям сказали, що за три дні вони зможуть повернутися додому. О 13:50 жителі зібралися біля під’їздів будинків, а від 14-ї почали прибувати автобуси. О 16:30 евакуацію населення з міста закінчили. Вивезли 44,5 тис осіб. У Прип’яті залишилося 5 тис, які були залучені до невідкладних робіт.
Увечері 1 травня вітер з Чорнобиля повернув на Київ. У місті почав стрімко підвищуватися радіаційний фон. Тим не менше, парад відбувся. 2 травня радянське керівництво ухвалило рішення про евакуацію населення з 30-кілометрової зони навколо Чорнобильської атомної станції — на 6-й день після аварії.
До 6 травня евакуювали понад 115 тисяч людей із 30-кілометрової зони навколо ЧАЕС. Від радіації ця територія постраждала найбільше. Пізніше її назвали Чорнобильською зоною відчуження, до якої увійшли північ Поліського та Іванківського району Київської області (там розташована електростанція, міста Чорнобиль і Припʼять), а також частина Житомирської області аж до кордону з Білоруссю. Сотні невеликих селищ, що опинилися в епіцентрі забруднення, зрівняли з землею бульдозерами. Більшість людей виселяли до сусідніх районів Київської області. Для працівників ЧАЕС та їхніх сімей наприкінці 1986 року почали будувати наймолодше місто України — Славутич. Спорудження завершили в рекордно короткі терміни — перші мешканці оселилися в 1987–1988 роках.
Коли з’явилося перше інформаційне повідомлення?
Інформаційна політика в перші тижні після катастрофи посіяла недовіру до влади. Вона, разом із центральною та республіканською пресою, телебаченням зберігали мовчання про аварію аж доки про неї почали говорити за кордоном і стало зрозумілим, що приховати аварію неможливо.
Отже перше в СРСР офіційне повідомлення під тиском міжнародної спільноти було зроблено аж 28 квітня. Тоді головна телевізійна програма новин «Врємя» о 21:00 лаконічно повідомила: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджено один із атомних реакторів. Вживаються заходи щодо ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створено урядову комісію». Зрозуміти справжні масштаби трагедії із цього повідомлення було важко.
Так само вкрай скупими на подробиці були перші повідомлення українських ЗМІ. Наприклад, газета «Правда України» 29 квітня 1986 року на третій шпальті розмістила повідомлення Ради Міністрів СРСР: «На Чорнобильській атомній електростанції сталася аварія. Пошкоджений один із атомних реакторів. Вживаються заходи з ліквідації наслідків аварії. Постраждалим надається допомога. Створена урядова комісія».
А наступного дня газети подали дещо розлогіші, втім не більш інформативні повідомлення . Перші поради щодо самозахисту людей від впливу радіації з’явилися в «Правді України» 9 травня. Стаття «Рекомендовані заходи з безпеки» переписувала радіо-інтерв’ю із тодішнім міністром охорони здоров’я Анатолієм Романенком, в якому йшлося: «Головний наш ворог — пил, як можливий носій радіоактивних речовин... В останні дні на вулицях та у дворах стало менше дітей, що грають. І це правильно. Хоча прямої небезпеки опромінення сьогодні практично немає, давайте будемо берегти їх у першу чергу від пилу».
Генеральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов звернувся щодо аварії на ЧАЕС 14 травня! Наступного дня заяву Михайла Горбачова передрукували й українські видання.
Уродженець Полтавщини Олександр Лелеченко - Герой України
Лелеченко Олександр Григорович народився 26 липня 1938 року у селі Новоріхівка Лубенського району Полтавської області. В 1966 році закінчив електроенергетичний факультет Київського політехнічного інституту. На Чорнобильську АЕС прийшов 31 березня 1975 року на посаду начальника зміни електричного цеху. До цього часу працював старшим майстром Запорізької ГРЕС. З 1979 року був призначений заступником начальника електричного цеху з експлуатації. В перші години аварії Олександра Григоровича було викликано на станцію. Одноособово прийняв заходи з відключення від незміщуючого обладнання електролізної станції четвертого енергоблоку. Організував забезпечення електропостачання обладнання систем безпеки і систем пожежогасіння. Ужив заходи до обстеження електрообладнання аварійного блоку і запобігання розповсюдження аварії на неушкоджені енергоблоки. Помер 07 травня 1986 року від променевої хвороби в Київській лікарні. Указом Президента Леоніда Кучми його посмертно нагороджено відзнакою президента України — Хрест «За мужність», а Указом Президента Віктора Ющенка № 328/2006 від 21 квітня 2006 року посмертно надано найвище звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
