Виховна справа на тему: "Вознесіння Ісуса Христа - походження та особливості свята".

                   

                    Історія свята Вознесіння Господнє

     Воскресіння Спасителя - найбільше таїнство для всіх Його шанувальників, що символізує перемогу над смертю та злом. Але й після нього Ісус Христос поставав перед своїми учнями, втішаючи їх, підтримуючи та готуючи до зішестя Святого Духа. Протягом 40 днів Добрий Пастир проповідував про Царство Боже, засвідчуючи свою тілесність, і те що Він справді повстав з мертвих. Нарешті, на сороковий ранок Творець зібрав своїх послідовників на горі Елеон (Віфанія), благословив їх та у плоті вознісся на небо. Вражені побаченим дивом люди повернулися до Єрусалиму, де їх осінив небесний вогонь (в пам'ять про це відбувається святкування П'ятидесятниці).
     Найдокладніше Вознесіння описано в Книзі Нового Завіту «Діяння святих апостолів», яка оповідає про перші роки існування християнства. Трактат говорить: «Він звелів, щоб вони не відходили з Єрусалима, а чекали обітниці Отчої, «що про неї — казав — ви чули від Мене. Іван бо водою христив,— ви ж охрищені будете Духом Святим через кілька тих днів!» Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, та аж до останнього краю землі». Засмучені Христові учні все ще продовжували дивитися туди, де зник їх Учитель – Господь Ісус, як явилися їм два ангели в білих одежах і, втішаючи їх, сказали: Мужі галилейські! Чого стоїте, дивлячись на небо? Оцей Ісус, який від вас був взятий на небо, так само прийде, як Його ви бачили відходячого на небо (Діян. 1: 4-11). Крім того, згадки про цю подію є в Євангеліях від Луки та Марка.
    Однак свято Вознесіння Господнє знайшло свій сучасний вигляд далеко не відразу. Спочатку його сприймали як особливу частину церковного року, не розділяючи з П'ятидесятницею. Так, Тертуліан називає ці дні «laetissimum spatium», радісним періодом. Перші згадки про те, що два торжества відзначають окремо, зустрічаються у великого християнського богослова Григорія Ніського (335-394 рр.) та константинопольського архієпископа Іоанна Златоуста (347-407 рр.).
    Церковні заходи на честь Вознесіння Божого Сина тривають 10 днів - в перший, що співпадає з відданням Великодня, відбувається передсвято, потім йде власне торжество, а решта вісім служать для посвяття. В цей час на богослужінні говоряться спеціальні молитви та співи, що прославляють обожествлення Спасителя (зміна його людської природи, яка стає невидимою для тілесних очей), а всі священики носять чудові білосніжні ряси.

     Традиції, звичаї та пам'ятні місця, пов'язані зі святом

    У народній свідомості багато християнських торжеств тісно переплелися з язичницькими обрядами. Не став винятком і цей день - його називали «воротами літа», коли закінчувалася весна, а природа досягала повного розквіту. Вважалося, що після Вознесіння Господнього озиме жито починає випускати колоски та замовкають зозулі. У свято строго заборонялося працювати, а той, хто постив, нібито був захищений від утоплення. Сонячна погода була ознакою хорошого врожаю, а дощі та грози, навпаки, обіцяли недорід.
   У багатьох місцях даний день служив для поминання покійних. Селяни пекли пироги з зеленою цибулею і печиво-драбинки, залишаючи їх на могилах рідних та близьких. А молодь водила хороводи та «завивала берізки» - якщо особливим чином заломлена гілка не в'яла до П'ятидесятниці, дівчина, яка здійснювала обряд, до осені мала очікувати сватів.

        Ікона «Вознесіння Господнє» - сенс та тлумачення

   Подібні реліквії завжди пишуться по строгому канону, якого зобов'язані дотримуватися всі майстри. На святині повинні бути присутні 12 апостолів - вони стоять або схилилися в побожній молитві. У центрі композиції знаходиться Діва Марія, а над усіма фігурами парить Ісус Христос, оточений сяючим ореолом. Часто навколо Спасителя зображують ангелів - вони немов би підтримують хмару, на якій сидить Син Божий. На деяких іконах є і додаткова деталь - слід від ноги Господа, що залишився на схилі Елеонської гори.

   Молитва перед цим образом допомагає зміцнитися у вірі, правильно розставити пріоритети між духовним та матеріальним, знайти сили для подолання різних випробувань. Реліквія дарує захист від негараздів і небезпек, попереджає спокуси та гріхи, картає і сприяє прозрінню.

 

Я долучилася до акції "Герої мого міста".

          Я долучилася до акції "Герої мого міста", яку проводять заклади освіти з 23.05.2020р. - 14.06.2020р.

          З кожним відірваним листочком календаря, стає менше свідків та людей, які можуть розповісти якою ціною здобувалась Перемога у Великій Вітчизняній Війні.

          Одним із них є Пронін Микола Іванович, наш герой - мешканець м.Чернівці.

Нещодавно Шевченківська рада ветеранів та ПОВ №17 привітала свого волонтера, розвідника - партизана Проніна М.І. з ювілеєм. Йому виповнилось 90 років.

          Я мала велику честь бути присутньою на цьому дійстві. Микола Іванович і зараз веде активне життя. Будучи лектором, відвідує підшефні школи та дарує учням багато цікавих розповідей про часи війни. Таке спілкування виховує справжніх патріотів України, тих, хто буде берегти її та захищати. На цій урочистій зустрічі партизан-герой поділився своїми спогадами про війну та участь у партизанському русі.

         Голова Шевченківської ветеранської організації Висоцька Ю.І. привітала ювіляра, висловила найтепліші слова подяки за мужність, героїзм і подвиг та вручила ветерану подарунки. Юлія Іванівна побажала йому міцного здоров'я та довголіття. До цих привітань приєдналися всі присутні, в тому числі і я.

        Хотілося б частіше зустрічатися з нашим героєм - Проніним Миколою Івановичем.

Виховна справа на тему: "1 червня - Міжнародний день захисту дітей".

           Міжнародний день захисту дітей відзначається 1 червня щороку, а встановлене це свято ще в листопаді 1949-го, ухвалою Ради Міжнародної демократичної федерації жінок. День цей покликаний привернути увагу світової спільноти до проблем охорони здоров’я дітей, боротьби з експлуатацією дитячої праці, прав дитини на освіту, дозвілля й захист від фізичного та психологічного насилля і багатьох інших. В Україні з 27 вересня 1991 року набула чинності Конвенція ООН про права дитини, згідно з якою держави, які цю конвенцію підписали, вживають усіх заходів щодо забезпечення захисту прав дитини, зокрема на життя, свободу думки і релігії, навчання та відпочинок тощо. Міжнародний день захисту дітей відзначається в Україні з 1998 року.День цей особливий. 1-го червня відбуваються різноманітні заходи, що підкреслюють увагу до дитячих прав і до формування гармонійної особистості. Традиційними стали доброчинні акції, нагороди, призи, Святкування відбувається повсюдно. Гучніше у столиці та менш помітне у провінційних місцинах. У державній політиці нинішньої України проблеми захисту підростаючого покоління мають пріоритетний напрям. Але слід зауважити, що розв’язання проблем захисту дитини, дитинства від небезпек, які існують у сучасному житті, далеке від ідеального.
          Щороку в перший день літа відзначають Міжнародний день захисту дітей - свято радості та надії, адже саме в дітях ми хочемо бачити здійснення своїх мрій і сподівань. У малечі не повинно бути нещасливого дитинства, і за це відповідальні дорослі.
          Ці дні ще раз нагадують кожному: турбота про дітей, захист їхніх прав - один з найголовніших наших обов'язків. Зігріймо теплом і любов'ю, увагою і ласкою кожне дитяче серце!Діти — майбутнє кожної держави. Нині на планеті живе близько 2 млрд. дітей. Як найвразливіша частина суспільства вони потребують особливого захисту й піклування. Перше законодавство про дітей з'явилося на Заході наприкінці ХІХ — початку ХХ ст. Дітей, беззахисних перед експлуатацією дорослих, почали вилучати з процесу виробництва. Потім було прийнято і законодавство про обов'язкову освіту. У 1924 р. в Женеві прийнято Декларацію прав дитини, у якій визначено обов'язки дорослих стосовно дітей. У такий спосіб права дитини увійшли до системи міжнародного права.Одразу по завершенні Другої світової війни, коли 1945 р. було утворено Організацію Об'єднаних Націй (ООН), світова спільнота стала приділяти проблемі прав дитини особливу увагу. У 1948 р. прийнято Загальну Декларацію прав людини. 1959 р. усі 78 членів Генеральної Асамблеї ООН одноголосно ухвалили «Декларацію прав дитини», робота над проектом якої тривала 2 роки. Вона була значно досконалішою і ширшою порівняно з Женевською й торкалася не лише життєвих потреб дитини, а й моральних — у любові й розумінні, проголошувала право на ім'я і національність, передбачала обов'язкову і безплатну початкову освіту, заборону дитячої праці до певного віку, право дитини на гру і творчість. Міжнародний день захисту дітей установлено в листопаді 1949 р. ухвалою Ради Міжнародної демократичної федерації жінок. Це свято покликане привернути увагу світової спільноти до проблем охорони здоров’я дітей, боротьби з експлуатацією дитячої праці, прав дитини на освіту, дозвілля й захист від фізичного та психологічного насилля. З 1954 р. Генеральна Асамблея ООН запропонувала святкувати 20 листопада Всесвітній День дитини.
        Рівно через 30 років після прийняття Декларації прав дитини та через 10 років після проведення Міжнародного року дитини Асамблея ООН одноголосно прийняла Конвенцію про права дитини (20 листопада 1989 року). Її підписали й ратифікували 192 держави (з-поміж 193 існуючих на Землі), серед яких однією з перших була Україна. 2 вересня 1990 року Конвенція набула чинності. Держави, що цю конвенцію підписали, вживають усіх заходів щодо забезпечення захисту прав дитини, зокрема на життя, свободу думки і релігії, навчання та відпочинок. Чинності в Україні Конвенція ООН про права дитини набула з 27 вересня 1991 року. Про здійснення прав дітей йдеться в Європейській конвенції 1995 р. Права дитини визначені в розділі 2 статей - 51 та 52 Основного Закону нашої держави — Конституції України. У квітні 2001 року прийнято Закон України «Про охорону дитинства». Особливий внесок у справу забезпечення прав дитини в світі робить Дитячий Фонд ООН (ЮНІСЕФ). У 1997 р. ЮНІСЕФ відкрив постійне представництво в Україні для допомоги урядові в реалізації різноманітних програм, спрямованих на захист та розвиток українських дітей. Одним з важливих проектів співпраці ЮНІСЕФ з урядом України є «Суспільство на захист прав дитини» В Україні День захисту дітей встановлено Указом Президента N 568/98 від 30 травня 1998 року на підтримку ініціативи Міністерства України у справах сім'ї та молоді, Всеукраїнського комітету захисту дітей, Національного фонду соціального захисту матерів і дітей «Україна - дітям» та інших громадських організацій.
        Міжнародний день захисту дітей покликаний не тільки для веселого святкування дітвори, але й нагадування суспільству про необхідність дотримання та поваги прав дитини, боротьби з експлуатацією дитячої праці, прав дитини на освіту, дозвілля й захист від фізичного та психологічного насилля, до проблем охорони здоров'я. Всі вище зазначені пункти це - необхідної умови для формування гуманного, справедливого і благополучного суспільства. Напередодні відзначення цього дня та в цей день в багатьох країнах світу проходять благодійні акції, покликані допомогти і підтримати дітей-сиріт і інвалідів.
       В Україні 1-го червня відбуваються різноманітні заходи, що підкреслюють увагу до дитячих прав і до формування гармонійно особистості. Традиційними стали доброчинні акції, нагороди, призи.
       Беззахисність починається іноді з першого подиху дитини. Щотижня тільки в пологових будинках Києва до десятка новонароджених дітей опиняються без материнської, а отже, і батьківської, себто родинної опіки, бо молоді матері їх просто залишають. Дані опубліковані психологами Соціальних служб для сім'ї, дітей і молоді. Серед дітей, котрі підростають у повноцінних сім'ях, немало таких, які зазнають не лише якихось утисків, а й знущань і побоїв від своїх рідних. Доволі гостра проблема постає перед Україною і у випадку з безпритульними дітьми. Вже не перший рік соціальні служби для дітей та молоді вживають заходи для безпритульних дітей, але нажаль суворі закони вулиці перемагають над ними. Ці діти в досить юному віці вживають наркотики, алкоголь, а деякі з них вже Віл-інфіковані, вони їдуть на злочин. В очах цих дітлахів читається не цікавість до життя їх однолітків, які живуть не за їх правилами. Безпритульники не бажають бути сиротами, вони хочуть бути дітьми вулиці.

Виховна справа на тему: "День Миколая Чудотворця".

 

       Сьогодні, 22 травня, православна церква вшановує пам’ять святителя Миколая Чудотворця – архієпископа Мир Лікійських, також відомого як Микола Угодник. Читайте такожВознесіння Господнє 2020: коли святкуємо, історія та традиції Загалом у році є два великих свята, присвячених святому Миколаю: взимку – 19 грудня і навесні – 22 травня. Весняне свято відзначається на згадку про перенесення у 1087 році мощів святителя Миколая з Мир Лікійських у Барі. У народі сьогоднішнє свято ще називають Микола весняний, Микола літній, Микола теплий, Микола травневий або Миколин день.

                                                                 Хто такий святитель Миколай Святий

        Миколай народився у місті Патари Лікійської області, на південному узбережжі Малоазійського півострова, був єдиним сином благочестивих батьків. Після народження сина батько й матір дали обітницю присвятити його Богові.

        З перших же днів святитель Микола почав суворе подвижницьке життя, якого дотримувався до гробу. Батьки звернули особливу увагу на його виховання і постаралися насамперед вселити синові істини християнства й направити його на праведне життя.Прийнявши сан священика, святитель Миколай став проводити ще більш суворе подвижницьке життя. Одного разу, прямуючи на кораблі до Палестини, силою молитви приборкав бурю, яка мала ось-ось початися. Тут же на кораблі він здійснив велике чудо, воскресивши юнака матроса, який упав з щогли на палубу і розбився на смерть.
        Святитель Микола всюди доклав турботи до лікування недуг місцевих жителів: когось він зцілив від невиліковних хвороб, з інших вигнав злих духів, які тих мучили, а ще когось – розрадив у скорботі. Не раз рятував святитель тих, хто потопав у морі, виводив із полону та ув’язнення в темницях. Досягнувши глибокої старості, святитель Миколай мирно відійшов до Господа. Сталося це приблизно в 345-351 році. Його мощі зберігалися в кафедральній церкві міста Міри і виділяли цілюще миро, від якого багато хворих отримували зцілення. У 1087 році мощі святителя були перенесені до італійського міста Бар, де почивають і понині.

                                                         Традиції та заборони дня Миколая Чудотворця

        22 травня слід сходити до церкви й помолитися святому Миколаю. Можна попросити святого про благополуччя або здоров’я. Цього дня прийнято зайнятися генеральним прибиранням, не забороняється також інша робота.

        У свято Миколая Угодника не можна відмовляти в допомозі нужденним, інакше, вважали наші предки, на 7 років у будинку оселиться бідність. Також вважалось, що на святого Миколая не можна стригтися і навіть брати в руки ножиці.

        Оскільки Микола Угодник шанувався як покровитель родючості, до його свята були приурочені так звані "ходіння в жито" – ритуальні обходи полів та огляд посівів. Селяни вважали, що напередодні сам Миколай Чудотворець обходить поля і допомагає житу рости.

        Небажано цього дня ні в чому відмовляти дітям. Микола Угодник є їхнім покровителем, тому всім дітлахам потрібно зробити хоча б якісь невеличкі подарунки. Недоречно у це свято віддаватися буйному розгулу. Неприйнятні танці до упаду, сильне алкогольне сп’яніння та гучні співи. Також не вітається з’ясування особистих стосунків і тим паче сварки, скандали та бійки. Лаятися 22 травня, значить, накликати на себе невдачі.

Сьогодні, 22 травня, православна церква вшановує пам’ять святителя Миколая Чудотворця – архієпископа Мир Лікійських, також відомого як Микола Угодник.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/lite/holidays/den-svyatogo-mikolaya-v-travni-2020-shcho-ne-mozhna-robiti-obryadi-mikola-chudotvorec-11006357.html

Сьогодні, 22 травня, православна церква вшановує пам’ять святителя Миколая Чудотворця – архієпископа Мир Лікійських, також відомого як Микола Угодник.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/lite/holidays/den-svyatogo-mikolaya-v-travni-2020-shcho-ne-mozhna-robiti-obryadi-mikola-chudotvorec-11006357.html

Сьогодні, 22 травня, православна церква вшановує пам’ять святителя Миколая Чудотворця – архієпископа Мир Лікійських, також відомого як Микола Угодник.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/lite/holidays/den-svyatogo-mikolaya-v-travni-2020-shcho-ne-mozhna-robiti-obryadi-mikola-chudotvorec-11006357.html

Сьогодні, 22 травня, православна церква вшановує пам’ять святителя Миколая Чудотворця – архієпископа Мир Лікійських, також відомого як Микола Угодник. Читайте такожВознесіння Господнє 2020: коли святкуємо, історія та традиції Загалом у році є два великих свята, присвячених святому Миколаю: взимку – 19 грудня і навесні – 22 травня. Весняне свято відзначається на згадку про перенесення у 1087 році мощів святителя Миколая з Мир Лікійських у Барі. У народі сьогоднішнє свято ще називають Микола весняний, Микола літній, Микола теплий, Микола травневий або Миколин день.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/lite/holidays/den-svyatogo-mikolaya-v-travni-2020-shcho-ne-mozhna-robiti-obryadi-mikola-chudotvorec-11006357.html

Сьогодні, 22 травня, православна церква вшановує пам’ять святителя Миколая Чудотворця – архієпископа Мир Лікійських, також відомого як Микола Угодник. Читайте такожВознесіння Господнє 2020: коли святкуємо, історія та традиції Загалом у році є два великих свята, присвячених святому Миколаю: взимку – 19 грудня і навесні – 22 травня. Весняне свято відзначається на згадку про перенесення у 1087 році мощів святителя Миколая з Мир Лікійських у Барі. У народі сьогоднішнє свято ще називають Микола весняний, Микола літній, Микола теплий, Микола травневий або Миколин день.

Детальніше читайте на УНІАН: https://www.unian.ua/lite/holidays/den-svyatogo-mikolaya-v-travni-2020-shcho-ne-mozhna-robiti-obryadi-mikola-chudotvorec-11006357.html

Виховна справа на тему: "21 травня - День Вишиванки".

    

                                  День вишиванки: історія свята

           Вперше День вишиванки запропонувала відзначати одна зі студенток факультету історії Чернівецького національного університету у 2006 році. Її надихнув знайомий, який постійно носив вишиванку. Того року у вишиванки вдяглися кілька студентів та викладачів Чернівецького університету, тепер це свято набуло міжнародних масштабів.
Дата поки що не офіційна, це відносно нове народне свято. Але масштаби поширення традиції носити вишиванку вражають: такого розмаїття вишиванок, як у третій четвер травня, ви не побачите ніде.

                                    Історія вишивки та традиції

        Історія вишивки на теренах України має не одну тисячу років. Особливого ж значення набула в останні кілька століть. Переважно, вишивали дівчата. До весілля готували спеціальну скриню, у якій роками збирали посаг. Найбідніша дівчина мала 30-40 сорочок, середнього достатку 50-70 сорочок, а багата – 100 і більше.
За повір’ям, сорочку для немовляти мала вишити мати або бабуся. Під час тонкої роботи майстрині співали пісень і молилися. Вірили, що так сорочка стає оберегом. Сорочки для жінок пряли тільки з конопель або льону. Вважалося, що ці рослини захищають майбутню матір і її ще не народжене дитя.
       У вишивці сакральне значення має все — від ниток, походження тканини до орнаменту, кількості стібків і кольору. Найдавнішою є вишивка білим по білому. Але рукоділлю передувала довга процедура. Нитки вибілювали 3 роки.
Вишиванка вважається оберегом від усього лихого, що може статися в людському житті. Вона є символом краси та міцного здоров’я, а також щасливої долі. В Україні вишиванка теж символізує і родинну пам’ять, вірність та любов у сім’ї. Експерти вважають, що український народ намагається закодувати щастя, долю, життя та волю в орнаменті вишиванок.

       Кожен регіон мав свої візерунки. Легко впізнати Борщівську вишиванку з Тернопільської області. Тут переважає чорний колір. Існує легенда, під час татарського набігу загинули всі місцеві чоловіки, тож жінки з навколишніх сіл заприсяглися впродовж 7 поколінь вишивати тільки чорні сорочки.
       Буковинська сорочка завжди з яскравими квітами. Космацька – з помаранчевими та жовтими барвами. Полтавчани люблять вишивати білим по білому.
Мали вишивальниці й своє свято – День Варвари 17 грудня. В цей день не можна було ні прибирати, ні прати, ні глину місити, а тільки вишивати.

                                           Мода на вишиванки

       У 19-му столітті Іван Франко почав поєднувати вишиванку з європейським костюмом і започаткував своєрідну моду.Сучасники згадували: “Де б він не з’являвся, неодмінно привертав увагу своїм піджаком та вишиваною сорочкою поміж пишних комірців та краваток”.
       У кінці 19 століття про український традиційний одяг заговорила вся Європа, яку важко чимось здивувати. В 1876 році Олена Пчілка видала альбом українських вишивок. Українські орнаменти зачарували тамтешніх модниць, а в самій Україні розпочалися перші наукові дослідження вишивки.

      Зараз елементи української вишиванки використовують у своїх колекціях визнані у світі модельєри та модні доми – Жан-Поль Готьє, Джон Ґальяно, Gucci, Valentino, Dolce & Gabbana. А в 2015-му американський Vogue опублікував статтю, в якій назвав українську вишиванку одним з головних трендів сезону.
      Зірки шоу-бізнесу теж у захваті від українських вишиванок. У період проведення Чемпіонату Європи з футболу в 2012 році в Україні Мадонна купила собі українську вишиванку. Також полюбляють носити вишиванки Міла Куніс, Діта фон Тіз, Сандра Буллок.
      Сьогодні ж дівчата не повинні вишивати собі вишиванку до весілля – її можна легко придбати. Але традиція вишивати також відроджується. Майстрині комбінують різні орнаменти та візерунки, популярною є квіткова вишивка. Та й сам крій сорочки змінився — йде в ногу з часом. Якщо в давнину переважно вишивали червоними, чорними та білими нитками — сьогодні палітра набагато більша.
      Крім Дня вишиванки, українці все частіше вдягають національний одяг на інші великі свята, державні та релігійні, – День Незалежності, День Конституції чи День прапора, Великдень, Різдво.

Онлайн-конференція з предмету "Зарубіжна література".

       19 травня 2020 року відбулась онлайн-конференція "Zoom" з предмету "Зарубіжна література" на тему: "М.Павич - перший письменник третього тисячоліття", яку проводила викладач Тащук Ю.
       Онлайн-урок проводився з двома навчальними групами (№14 та №18). Ми почули біографію сербського письменника та його життєвий шлях. 
       Керівники групи №14 та наші вихованці вдячні викладачу за цікаво проведені уроки та отримані нові знання і мудрі поради.

Виховна справа на тему: "18 травня - День пам'яті жертв репресій кримськотатарського народу".

       Депортація кримських татар, розпочата 18 травня 1944 року, – один із найяскравіших прикладів злочинів радянського режиму, вчинених ним під час Другої світової війни. Понад 20 років радянська влада повністю заперечувала злочинний характер своїх дій. У 1967 році Верховна Рада СРСР визнала необґрунтованість тотального звинувачення кримських татар, але на відміну від інших «покараних народів», вони не отримали права повернутися до Криму. Лише 1989 року радянським парламентом депортація була визнана незаконною та злочинною.

     Анексія Криму Російською Федерацією у лютому 2014 році актуалізувала проблему боротьби кримських татар за свої права. Вже 20 березня того ж року Верховна Рада України ухвалила Постанову № 1140-18 «Про Заяву Верховної Ради України щодо гарантії прав кримськотатарського народу у складі Української Держави», якою визнавала кримських татар корінним народом України та гарантувала їхнє право на самовизначення в складі України.

       У 2014 році російські окупанти Криму вперше в новітній історії заборонила проведення 18 травня традиційного траурного мітингу в центрі Сімферополя, тож 70-і роковини депортації кримські татари були змушені відзначати в місцях компактного проживання в оточенні загонів поліції у супроводі гелікоптерів. Водночас лише упродовж першого року після анексії 2014 року більше 150 кримських татар були піддані «вибірковому правосуддю», 21 зник без відома або був убитий, а Меджліс позбавлений як будинку, так і можливості вести діалог із державними органами, так званої, «Республіки Крим». Доводиться констатувати, що на п’ятому році анексії АР Крим переслідування кримськотатарського народу російською окупаційною адміністрацією лише посилилося.

    За таких умов, вшанування на загальнодержавному рівні пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу та демонстрація солідарності в боротьбі за відновлення їхніх прав набуває важливого українського та міжнародного значення.

      Верховна Рада України Постановою від 12 листопада 2015 року № 792-VIII «Про визнання геноциду кримськотатарського народу» визнала депортацію з Криму кримських татар у 1944 році геноцидом кримськотатарського народу. 18 травня в Україні встановлено Днем пам’яті жертв геноциду кримськотатарського народу. Українським парламентом заявлено, що системний тиск на кримськотатарський народ, репресії громадян України за національною ознакою, організація етнічно і політично вмотивованих переслідувань кримських татар, їхніх органів, таких як Меджліс кримськотатарського народу та Курултай кримськотатарського народу, на тимчасово окупованій території України з боку державних органів Російської Федерації, починаючи з дати початку тимчасової окупації, є свідомою політикою етноциду кримськотатарського народу.

                                                                                                                  Історична довідка

     Планування депортації розпочалося ще до вигнання нацистів із Криму. 22 квітня в доповідній записці на ім’я Лаврентія Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві з лав Червоної армії. 10 травня Берія в листі до Сталіна повторив попередній закид, додавши до нього «зрадницькі дії кримських татар проти радянського народу» та «небажаність подальшого проживання кримських татар на прикордонній околиці Радянського Союзу». Також в листі була сформульована пропозиція виселити все кримськотатарське населення до Узбекистану.

    Наступного дня, 11 травня 1944 року було ухвалено цілком таємну постанову Державного комітету оборони № 5859сс «Про кримських татар». У ній наводилися попередні претензії до кримськотатарського населення – начебто масове зрадництво та масовий колабораціонізм, – які стали обґрунтуванням депортації. Насправді жодних доказів «масового дезертирства» кримських татар не існувало, а абсолютна більшість колабораціоністів загинула в боях чи була засуджена в індивідуальному порядку.

    Депортація кримськотатарського населення розпочалася о 3-й годині ранку 18 травня 1944 року і завершилася, переважно, 20 травня. До операції було залучено 32 тисячі співробітників НКВД. Депортованим давалося на збори від кількох хвилин до півгодини, дозволялося брати з собою особисті речі, посуду, побутовий інвентар і провізію в розрахунку до 500 кг на родину. Насправді вдавалося зібрати в середньому 20–30 кілограмів речей та продуктів, абсолютна більшість майна залишалася і була конфіскована державою. Зафіксовано численні випадки мародерства. Протягом 2 днів кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, звідти ешелонами відправляли на схід.

    Під час головної хвилі депортації (18–20 травня) виселено 180 014 осіб, для перевезення яких було використано 67 ешелонів. Крім того, 6 тисяч мобілізованих військкоматами протягом квітня–травня кримськотатарських юнаків окремо відправлено на наряди Головного управління формування резервів до Гурьєва (Атирау, Казахстан), Куйбишева та Рибінська, а ще 5 тисяч кримських татар заслано на роботи до таборів тресту «Московуголь». Разом вигнано з Криму за перші два дні 191 044 осіб. Крім того 5989 осіб, звинувачених у співпраці з німцями і так зв. «антирадянських елементів» заарештували під час депортації. Вони потрапили до ГУЛАГу і в подальшому не враховувалися в загальних зведеннях про вигнанців.

    У ході червневих депортацій болгар, вірмен, греків та «іноземних підданих» було додатково було виселено 3141 кримського татарина, яким вдалося врятуватися в травні. Таким чином, загальна кількість вигнаного з Криму корінного народу склала: 183 тисячі осіб на загальне спецпоселення + 6 тисяч у табори управління резервів + 6 тисяч до ГУЛАГу + 5 тисяч спецконтингенту для Московського вугільного тресту = 200 тисяч осіб. Серед дорослих спецпоселенців знаходилося також 2882 росіян, українців, циган, караїмів та представників інших національностей, яких було виселено через приналежність до змішаних шлюбів.

      Останній ешелон з депортованими прибув до Узбекистану 8 червня, частина кримських татар в дорозі загинула. Кількість таких за офіційними джерелами – 191 людина – викликає сумніви. Втім, навіть радянська статистика дозволяє простежити зменшення кількості вигнаного населення.

      Одразу після перемоги над нацизмом розпочалася тотальна демобілізація кримських татар з лав радянської армії. Протягом 1945–1946 років у трудові табори Сибіру та Уралу було направлено 8995 військовослужбовців, яким лише 1953 року дозволили возз’єднатися із родинами на засланні. Така сама доля спіткала і відзначених воїнів – навіть двічі Герою Радянського Союзу Амет-Хана Султана, якому не дозволили повернутися до Криму. В усіх спецпоселенців-військових вилучалися військові квитки, їм заборонялося носити зброю. При цьому старші офіцери залишалися на службі, тоді як старші офіцери-політпрацівники та співробітники карних органів відправлялися на спецпоселення.

Постановою радянського уряду від 8 січня 1945 року «Про правовий статус спецпоселенців» відзначалося, що спецпоселенці користуються всіма правами громадян СРСР, але при цьому вони не мали права самовільно залишати райони спецпоселення, визначені для них, голови родин повинні були щомісяця реєструватися у міліції, а всі зміни у сім’ях повинні були доповідатися міліції у триденний термін.

     Депортація мала катастрофічні наслідки для кримських татар в місцях заслання. Протягом року до завершення війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло понад 30 тисяч кримських татар. Не меншої шкоди зазнало господарство Криму, позбавлене досвідчених працівників.

    Звичайним явищем були втечі з місць заслання. Особливого масштабу це явище набуло 1948 року, коли втекло 8692 кримських спецпоселенця, з яких було затримано 6295 і притягнуто до відповідальності 2645 осіб. Уряд уже 21 лютого 1948 року спеціальною постановою «Про заслання, висилку і спецпоселення» зобов’язало МВС встановити режим повного припинення втеч. 28 листопада 1948 року Президія Верховної Ради СРСР своїм Указом «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов’язкового і постійного поселення у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни» встановлювала довічний термін виселення і призначала 20-річне покарання примусовими роботами за втечу та 5 років – за переховування.

      Радянський уряд 5 липня 1954 року зняв з обліку спецпоселенців, які не досягли 16 років, а також молоді, яка прийнята на навчання до навчальних закладів. 13 липня 1954 року Президія Верховної Ради СРСР відмінила свій указ від 26 листопада 1948-го про кримінальну відповідальність за втечу з місць заслання.

Відселені з Криму кримські татари звільнені зі спецпоселень на підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року без права повернення в місця, звідки вони були вислані, та без повернення конфіскованого майна. Постанова Ради Міністрів УРСР від 15 грудня 1956 року про розселення татар, німців, греків, болгар та вірмен, що раніше мешкали на території Кримської області і поверталися з місць поселення, визнавала неприпустимим їх повернення у Крим, а також вважала «недоцільним» розселення їх у Херсонській, Запорізькій, Миколаївській та Одеській областях.

    Незважаючи на половинчастість ухвалених рішень, вони все-таки полегшили громадянське становище депортованих, позбавивши їх принизливих формальностей обліку. Це давало можливість і для переселення в інші місцевості СРСР, якою поодинокі депортовані змогли скористатися.

     Політичні акції кримських татар (петиційна кампанія, створення політичних організацій, акції протесту, тощо) привели до ще одного політичного успіху. 5 вересня 1967 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який скасовував звинувачення в зраді кримських татар, проте проголошував нібито повне укоріненням кримських татар в Узбекистані. У січні ж 1974-го Президія Верховної Ради СРСР відмінила заборону грекам, вірменам, болгарам та кримським татарам повертатися в Крим на колишні місця їх проживання.

      У період після Указу 1967 року державні органи СРСР та УРСР вдалися до іншої тактики проти повернення депортованих народів у Крим. Основним знаряддям її став контроль за поверненням у Крим колишніх депортованих осіб за допомогою інституту прописки (реєстрації). Особам, які намагалися повернутися на законних підставах, органи внутрішніх справ утруднювали або й унеможливлювали придбання житла. Також вони ускладнювали процес прописки або відмовляли в ній. Перебуваючи у Криму без прописки у судовому порядку і просто силоміць видворялися з півострова. Будь-які прояви протесту, спровоковані цими діями, неухильно переслідувалися судовими органами.

     В той же час, починаючи з 1968 року, влада пішла навіть на організацію репатріації через так звані оргнабори. 1969 року цим шляхом до Криму було прийнято 104 сім’ї, 1970 – 45 сімей, 1971 – 65 сімей. При цьому через найретельніші перевірки кандидатів на переселення не виконувався навіть мізерний план.

    Кримські татари переселялися і самостійно. Наприкінці кінці 1960 – початку 1970-х років до Криму прибуло 195 сімей (3496 осіб). Крім того, депортовані селилися й у інших областях Української РСР, зокрема Херсонській області – 1541 особа, Запорізькій – 1063, Донецькій – 633, Одеській – 61. На 1 травня 1973 року в республіці проживало 6874 кримських татар.

    14 листопада 1989 року Верховна Рада СРСР  ухвалила Декларацію «Про визнання незаконними і злочинними репресивних актів проти народів, підданих примусовому переселенню, і забезпечення їх прав», а 7 березня 1991 року – Постанову «Про скасування законодавчих актів у зв’язку з Декларацією Верховної Ради СРСР від 14 листопада 1989 року «Про визнання незаконними та злочинними репресивних актів проти народів, які зазнали примусового переселення, та забезпечення їхніх прав». Відтак відновлення за рахунок держави майнового та іншого стану репатріантів, яким цей стан був до моменту депортації, набувало необхідної легітимності.

    Україна ніколи не відмовлялася від визнання актів органів колишнього СРСР щодо відновлення прав депортованих, а з часу проголошення незалежності взяла на себе повну відповідальність за долю всіх своїх громадян, включно з тими, що повертаються на її територію з місць депортації.

Онлайн-конференція з майстром в/н Денисом І.С.

             18 травня 2020 року відбулась онлайн-конференція "Zoom", яку проводив майстер в/н
Денис Іван Степанович щодо виробничої практики учнів групи №14.
             Іван Степанович пояснив учням, що виробнича практика під час карантину буде відбуватись дистанційно і щоденно виконані завдання учні повинні надсилати на електронну адресу. Я також, як майстер групи вирішувала деякі робочі питання зі своїми вихованцями (зокрема і про гуртожиток).
             Ми раді були бачити учнів та сподіваємось, що наші поради та побажання стануть їм у пригоді.
           

Консультація з англійської мови (15.05.2020р.)

           Сьогодні, 15 травня 2020 року через систему відеоконференцій "Zoom" була проведена консультація з англійської мови, яку проводила викладач Лютик О. На цій консультації були присутні учні групи №14.
           Щиро вдячні викладачу англійської мови Лютик О. за гарно проведену консультацію, мудрі поради та вірну підтримку учням.

Виховна справа на тему: "День пам'яті і примирення".

      Історична довідка

    Друга світова війна (1939–1945) стала найбільшим збройним конфліктом на планеті і одночасно найтяжчою трагедією в історії людства. У ній уперше і востаннє було застосовано ядерну зброю, здійснено найтяжчі військові злочини та злочини проти людяності. Унаслідок бойових дій, репресій проти військовополонених і цивільного населення, а також голоду, хвороб та виснаження загинуло від 70 до 80 млн осіб, дві третини з яких – цивільні.

    Для України Друга світова війна – національна трагедія, під час якої українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. З Україною воювали дві тоталітарні системи, що однаково не рахувалися з ціною людського життя.

    Серед величезних втрат Українського народу в Другій світовій війні найтяжчими були демографічні. Війна й окупація призвели до різкого, катастрофічного зменшення кількості населення, значних деформацій у його національному, статевому, віковому та професійному складі. Сукупні демографічні втрати українців і громадян Української РСР інших національностей упродовж 1939–1945 років наразі оцінюються від 8 до 10 млн осіб.

    За твердженнями науковців, було зруйновано майже 700 українських міст і 28 тисяч сіл, спалено близько 320 тисяч господарств. Україна в результаті Другої світової війни зазнала матеріальних втрат у розмірі понад 45 % від збитку усього СРСР.

    Квітка маку в українській традиції

      В українській міфології мак має дуже багато значень. Це символ сонця, безкінечності буття й життєвої скороминущості, пишної краси, волі, гордості, сну, отрути, оберегу від нечистої сили, а також хлопця-козака, крові, смерті. Ця квітка часто згадується в українських народних піснях та думах, особливо козацької доби: “Ой, з могили видно всі долини, – сизокрилий орел пролітає: стоїть військо славне Запорізьке – як мак процвітає...”.У відомій пісні “Ой, ти, Морозенку, славний козаче”, мак згадується поруч зі смертю козака: “…Обступили Морозенка турецькії війська. По тім боці запорожці покопали шанці; Ой, впіймали Морозенка у неділю вранці. Ой, недаром ранесенько той мак розпускався, – Ой, уже наш Морозенко в неволю попався…” Образ маку нерідко символізує козака, що героїчно загинув, боронячи Україну.

      З народної творчості мак у такому символічному значенні перейшов у художню літературу. В Івана Франка: “Гей, Січ іде, красен мак цвіте! Кому прикре наше діло, Нам воно святе”. Легенду про мак обробив і Михайло Стельмах у творі “У долині мак цвіте”: “…Ординці воїна скришили, на землю впало тіло біле і, наче зерно, проросло, а влітку маком зацвіло…” Одна із героїнь роману Олеся Гончара "Прапороносці" гине в долині червоних маків.

  Мак – символ пам'яті у світі

     Його появу пов'язують із віршами двох людей: канадського військового лікаря Джона МакКрея та представниці Християнської асоціації молодих жінок Мойни Майкл. Перший під враженням боїв у Бельгії у 1915 році написав твір “На полях Фландрії”, що починався словами: “На полях Фландрії розквітли маки Між хрестами ряд за рядом”. Друга – 1918 року написала вірша “Ми збережемо віру”, в якому обіцяла носити червоний мак у пам’ять про загиблих. Саме Мойні Майкл у листопаді того ж року причепила червоний шовковий мак на пальто. У 1920 році Національний Американський легіон прийняв маки як офіційний символ, а в 1921-му червоні маки стали емблемою Королівського Британського легіону. В Польщі червоні маки є символом перемоги 11–18 травня 1944 року Другого корпусу генерала Андерса в боях за гору Монте-Кассіно в Італії.

Мак як уособлення пам'яті в Україні

    Червоний мак як символ пам’яті жертв війни вперше використано в Україні на заходах, приурочених до річниці завершення Другої світової війни у 2014 році. Дизайн розроблено за ініціативи Українського інституту національної пам'яті та Національної телекомпанії України. Автором символу є харківський дизайнер Сергій Мішакін. Графічне зображення є своєрідною алюзією: з одного боку воно уособлює квітку маку, з другого – кривавий слід від кулі. Поруч із квіткою розміщено дати початку і закінчення Другої світової війни - 1939-1945 - та гасло “Пам’ятаємо. Перемагаємо”.

    Ми пам'ятаємо, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Пам'ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями Об'єднані Нації. Пам'ятаємо: той, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам'ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.

Онлайн-урок з предмету "Біологія" (останній).

                12.05.2020р. відбулася онлайн-конференція "Zoom", з предмету "Біологія" (останній урок), який провела викладач Урбанська Ірина Олегівна, на тему: "Фотоперфодизм та його адаптивне значення". На цій конференції були присутні деякі учні групи №14 і я як керівник групи.
                Висловлюємо подяку Ірині Олегівні за допомогу дізнатись щось нове і важливе та підтримати добрим словом.