«Без минулого – немає майбутнього». «Хто не знає своєї історії – той не має свого майбутнього». Ми дуже
часто чуємо ,чули і будимо чути ці вирази,особливо зараз, в наш час,коли людина має право на свою власну думку.
Що ж означають ці фрази, і чи варті вони тієї уваги і важливості, яку ми їм приділяємо. Відповідь може бути
лише одна – звичайно варті.
На гіркому досвіді українці збагнули,що наша історія потребує нашої уваги, розуміння, а головне – знання.
Дана тема являється дуже болючою, інколи незрозумілою та загадковою. На жаль, тільки нещодавно люди
усвідомили серйозність цієї теми, необхідність в її вивченні. Нарешті ми позбулися остраху вільно говорити,
на весь голос розповісти людям правду про «національну трагедію» , про цю «особливу» сторінку з історії
Українського народу. Нарешті в шкільних підручниках ми можемо прочитати правдиві, хоча й болючі факти.
Тепер ніхто не зможе сказати, довести , що у всьому винна засуха та неврожай, ніхто вже не зможе замилити
нам очі неправдою.
Тільки 26 листопада 1998 року, указом Президента України було встановлено День пам’яті жертв голодомору.
У травні 2003 року Верховна Рада України в офіційному зверненні до народу України визнала голодомор
1932 – 1933 років актом геноциду. Але це рішення пройшло з мінімальним результатом – 226 голосів.
Тільки 28 листопада 2006 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні».
Чому ж ми так пізно позбулися страху,витерли запилену сторінку з товстелезного підручника Історії України.
Лише через 70 років Генеральна Асамблея ООН поширила заяву, у якій визнала Голодомор 1932 – 1933 років
«національною трагедією українського народу», хоча ще в 1984 році конгресс США створив комітет при
Гарвардському університеті, котрий займався вивченням причин Голода на Україні. Не можно не відзначити,
що американці спромоглися раніше за українців розпочати вивчення Голодомора, коли в Україні тільки стало
можливим говорити про голодомор після грудня 1987 року,я вже нічого не кажу про те, щоб створювати
якісь спеціальні заклади. Хочеться ще сказати, що ця проблема являється не лише причиною для замислення
над пройденим, пережитим, але й серйозним завданням,більше не допустити такого «відношення» до українців,
і до народу взагалі.
Даний етап історії більше не дозволить урядові робити помилки такого маштабу, не дасть можливості загубити
українську націю. На мою думку, особливо покоління ХХI століття має знати історію свого краю, особливо,
такі жахливі, заплямовані сторінки. Це стосується не лише українців,а й у першу чергу нового покоління росіян,
які поки що ,на жаль, не знають, або знають, та просто не можуть в це повірите, повірите в те, що їх уряд
минулих років коїв такі жахи, влаштував такий террор проти братнього народу. Головним завданням на сьогодні
являється поширенням правдивих знань про Голодомор, не про Голод - а саме про Голодомор. Весь світ має
знати про те, як люди страждали на Україні. В жодному куточку світі не було проявлено такої жорстокості,
такого террору протии народу, світ ще не бачив таких жахливих картин смерті.
Факт геноциду українців сталінським режимом у 1932 – 1933 роках було офіційно визнано 11 урядами країн світу,
серед яких Австралія, Угорщина, Ватикан, Литва, Сполучені Штати Америки. Але,нажаль,в підручниках ісотрії
європейських держав,ще досі лунають такі слова,як: етноцид, класоцид, селяноцид,аби уникнути визначення
терміну про геноцид 1932-1933 на українському селі. Для того об інші держави дізнавались більше про Голодомор,
щоб його визнали на міжнародному рівні в Україні створили Асоціацію дослідників Голодомору,яку очолює Л.Лук’яненко.
Вся наукова частина цієї асоціації зосереджена в Інституті історії України. Але це ше,всього-навсього аматорська
органзація,а потрібна саме державна установа.На щастя вже є указ президента про створення Інституту народної
пам’яті.Наша держава досягла певного прориву у міжнародному визнанні Голодомору у 2003 році,
коли відбулося відзначення 70-ї річниці цього Голодомору. Його початок було покладено спеціальним
засіданням ВР 14.05.2003 р., яке було присвячене пам’яті жертв Голодомору. Того ж року,за словами українського
історика Сергія Філіпчука, нам вдалося у рамках 58 Генеральної сесії ООН досягти підтримки з боку міжнародного
співтовариства ініціативи України щодо засудження Голодомору як акту геноциду. Була розповсюджена спеціальна
спільна заява до (слово незрозуміле) країн-членів ООН щодо 70-ї річниці Голодомору в Україні як офіційний
документ Генасамблеї ООН. Тобто, вперше ООН визнала Голодомор як національну трагедію українського народу,
висловила співчуття його жертвам та закликала всі держави-члени організації та спеціалізовані установи,
міжнародні та регіональні організації віддати данину пам’яті тих, хто загинув у цей трагічний період нашої історії.
Співавторами спільної заяви стали 36 держав-членів ООН, її підтримали також усі 25 країн, теперішніх членів ЄС.
Визнання Голодомору міститься і в цілому ряді інших документів, і в рішеннях парламентів цілого ряду країн.
Ще в 1934 році парламент Естонії визнав Голодомор актом геноциду, подібні акти були прийняті сенатом
Австралії і сенатом Аргентинської Республіки, Канадою і рядом інших країн. 24 листопада сейм Литовської Республіки
ухвалив заяву щодо вшанування жертв політичних репресій і Голодомору в Україні у 1932-1933 роках.
Сейм Литви визнав, що сталінський тоталітарний режим проводив свідомий, ретельно спланований геноцид
проти українського народу і висловив співчуття жертвам геноциду. Росія приєдналася до спільної заяви 2003 року,
яка була прийнята у рамках ООН. Разом з тим МЗС РФ у письмовій формі виклав свою позицію щодо відповідного
положення виступу міністра закордонних справ України в рамках 59 сесії Генасамблеї ООН. Російська сторона
наголосила, що вважає це питання закритим після схвалення спільної заяви. Вони вважають, що подальше обговорення цієї теми в рамках ООН є контрпродуктивним. Так само з російського боку не було підтримано і ідею щодо приділення уваги проблемі Голодомору з боку спеціального радника Генсека ООН з питань геноциду. Ми сподіваємося на те, що з російського боку буде проявлене належне розуміння до цієї надзвичайно трагічної сторінки і історії України, так само, як ми з нашого боку проявляємо розуміння до подібних трагічних сторінок і в історії російського народу.
Немає коментарів:
Дописати коментар